Минуло кілька тижнів після робітницьких зборів. Цілковита, несподівана тиша настала в Бориславі. Власники, котрих недавні грізні рухи робітників чимало таки були налякали, тепер зовсім збилися з пантелику, не знали, на яку ступити і що про те думати. Правда, були між ними такі, котрі сміялися з цілого наглого руху і наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що робітники так, як пустий вітер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть, і що тепер, коли вони знову зробилися м'які та податливі, пора знову надавити на них твердою рукою, пора вигнати з них охоту до всякої буйности. „Робітник лиш печений добрий! — говорили вони, — ти йому дай полегкість, а він собі подумає, що це йому так і належиться, і буде собі чимраз більше розбирати, як той кіт на решеті. Тільки в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірности, до пильности та точности, станеться він, як любив говорити Леон Гаммершляґ, „чоловіком, спосібним до вищої культури“. І всі бориславські підприємці згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робітницького руху раптом притихла, треба з подвійною силою надавити на непокірних — хоч не всі підприємці годилися на той погляд, що хвиля та після наглої бурі зовсім і оконечно втихла, уляглася, успокоїлась! Ні, деякі, а особливо Іцик Бавх уперто обставали при тім, що це заманлива, поверховна тиша, тиша перед страшною бурею, що іменно тої тиші і тої вдаваної покірности треба їм найдужче лякатися, бо це знак, що робітницький бунт, будь він який будь,
