— Гній же не шовком вимітають, а гнойовими вилами! — докинув з кута Прийдеволя. І прийшлося Бенедьові хоч-не-хоч податися. Зрештою і виходу другого не було!
По тій важкій переправі побратимство значно оживилося. Всім немов полегшало, немов камінь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Певна річ, загального робітницького збору скликати ніколи, це знов розбудило би увагу підприємців, — війна мусить вибухнути раптовно, несподівано, мусить приголомшити і змішати їх, і тільки в такім разі можна надіятися побіди. Треба отже передавати загалові робітників усякі вісти без шуму, без ґвалту, найліпше через окремих висланців та через касієрів часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живности до Борислава на час війни і над тим, котрих робітників на той час треба і можна буде видалити з Борислава. Видалювання, певна річ, мусило бути добровільне: кожному, хто відходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, і виходити мали вони звільна, день поза день, малими громадками і буцім то з різних причин. На склад живности враджено винаймати шпихлірі[1] в сусідніх селах: в Попелях, Бані, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робітницька варта. Тут же враджено вислати зараз двадцять відпоручників в різні боки, щоби йшли по селах і голосили людям — не йти через пару тижнів до Борислава, поки тамошні робітники не виборють собі і всім взагалі ліпшої плати. Якнайскоріше, а коли можна, то
- ↑ Шпихлір — гамазей.
