далеко на Новім Світі з одного шинку доносився хриплий спів якоїсь підпитої робітницької кумпанії:
Ой, не жалуй, моя мила, що я п'ю,
Тоді будеш жалувати, як я вмру!
Ще тиждень тривала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли підприємці вулицями, ходили за своїми ґешефтами, торгували, шахрували, брали й видавали гроші, зайняті тільки біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по-давньому нужденні, похилені, обмазані кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хліб і цибулю, рідко коли коштуючи теплої страви, а зате більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних піятик тепер не видко було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і власниками ям, не дуже на те бідкалися: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовлення на віск, а з тверезим робітником все таки більше можна було зробити, ніж з п'яним. Життя плило, мов річка, плитка і намулиста, і бачилося, що так воно буде плисти до віку. А між тим це був послідній тиждень!
І в Матієвій хаті, котра послідніми часами сталася правдивим осередком робітницького руху, куди щоночі, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робітники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тільки на розмову і по заохоту, — і тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новій
