залізною пащею і подрухоче йому ребра і лапки.
Правда, бориславські підприємці не конче були подібні до того кота. Вихід такої маси робітників затривожив їх не помалу. Вони не могли зрозуміти, що це такого сталося робітникам і чого вони хотять. Але все таки вони хоч почасти успокоїлися, міркуючи собі: що ж, половина пішла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надійде нових більше, ніж треба. З тою надією підприємці спокійно переспали ніч. Але надія їх, хоч і мала за собою багато правдоподібности, цим разом не сповнилася.
На другий день рано велика частина кошар стояла зовсім пусткою. То є, властиво не зовсім: надзорці поприходили, повідмикали двері і чудувалися, що робітники не приходять. Декотрі лютилися і проклинали робітників, другі, холоднішої вдачі, посідали при входах на свої лавочки, обіцюючи собі в душі натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запізнення. Але і одне і друге надармо. Вже сонце геть-геть підійшло на небі, а робітників як не було, так не було. Надзорці були б, може, ще довго ждали і нудилися і нетерпилися, коли б гомін, а далі й крики та лайки з сусідніх кошар не були їм звістили, що й там, хоч робітники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне і нечуване. А сталася проста річ. До котрих кошар прийшли робітники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.
— Ну, до роботи! — гукає надзорець.
