— Е, маємо час, — відповідає холодно цей або той ріпник.
— Як то, маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!
— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно діється, — кричать робітники і регочуться.
Надзорець синіє зі злости, стискає кулаки, готов першому-ліпшому заїхати в зуби.
— Не лютуйся, Шльомо! — успокоюють його робітники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!
— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?
— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому панові, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванадцять шісток денно, то вернемо назад до роботи.
І це сталося разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Один величезний зойк здивування, гніву і непорадности вирвався з уст підприємців і луною понісся від одного краю до другого.
Деякі надзірці поставали, як стовпи, з порозніманими ротами, почувши ту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками і стусанами заставлять їх робити. Інші знову недовірливо всміхалися, брали це за жарт, а коли робітники й справді розходилися, вони махали рукою, воркотячи: „Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крім них, нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо крім вас робітників,
