і ліпших і покірніших; ще й дешевших!“ Знов інші надзірці, мов наївшися дурійки, бігали вулицями до своїх нахлібників, розповідали їм, що сталося, і просили о дальші розпорядження, що діяти в такім разі. Але й нахлібників цей удар зустрів так само неждано-негадано, як їх вірних вірників. До самого полудня того понеділка вони не знали навіть докладно, чи справді воно так сталося, чи справді у всіх ямах, і кошарах, і магазинах і нафтарнях робітники не взялися до роботи. Вони довго бігали по вулицях, мов гінчі пси, хапали кожного стрічного ріпника за плечі дрижачими руками, і хоч, очевидно, пальці їх раді б були, мов залізні гаки, нерозривно впитися в робітницьке тіло, то прецінь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-вривано:
— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?
— Не маю роботи.
— Як нема? У мене є.
— А багато заплатиш?
— Ну, не питай, а йди роби. По чому люди, по тому й я.
— Не піду. Мало.
— Не підеш? Як то не підеш? А що ж будеш робити?
— То вже моя річ. Не питай!
Мов скажені, бігали підприємці вулицями, полюючи на робітників, але живо переконалися, що даремна їх робота і що робітники, очевидно, змовилися. Правда, багатьом не хотілося вірити в можливість робітницької змови в Бориславі, а другі, хоч і вірили, то так були оголомшені на разі тою подією, що й самі не знали, що робити і як собі радити. В своїй безрадності вони бігали, розправляли про свої можливі
