— Але як же ти можеш її любити?
— Але як ви можете її ненавидіти?
— О, я їх усіх ненавиджу, до смерти ненавиджу: і того Леона і твого батька й її, усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й інших потопляють враз із собою в тій проклятій золотій калюжі!
— Але що ж вона вам винна? А, зрештою, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?
— Чи ще можеш питатися?
— І бажаєте мойого щастя?
— Більше, ніж собі самій.
— Ну, то зробіть те, про що вас буду просити.
— Що зробити, синку?
Хвилевий вибух давньої енергії швидко погас в душі Рифки, і вона знову сіла, безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.
— Підіть самі до Леона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!
— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, не багато розуміючи з його бесіди.
— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!
— Куди, синку?
— Аджеж кажу вам, до Леона.
— До Леона? Ні, ніколи!
Ґотліб, не розуміючи недужого стану матері, почав лютитися, грозити, що собі смерть зробить, — і Рифка тим дуже перелякалася.
— Алеж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тебе, будь спокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь спокійний.
