І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знімала і знов прикладала одежу, що Ґотліб з нетерплячки мусів покликати служницю, щоби помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.
Леон Гаммершляґ в дуже добрім настрою сидів у своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, і перший ладунок церезини найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшої будови дому, занехаяної на гарячий час. Щастя всміхалося Леонові, — він чувся сильним і гордим, як ніколи. Втім застукано до дверей, і війшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не бачив її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а трохи й змішали його.
— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привітання, висказане якимсь глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.
— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все таки…
— Дуже мені приємно буде, — відповів Леон.
— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.
— Алеж… алеж, ласкава пані… Як пані можуть…
— Ні, ні, я тільки так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене…
