— О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.
— Діло таке. Чи ви, пане Леоне, уже покинули свою колишню думку: злучити до пари наші діти?
— Га, що ж робити, мусів покинути, хоч як мені жаль, але що ж, коли вашого сина десь нема!
— А якби мій син був?
Леон поглянув на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці. „Ага, — погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти і вони заловлюють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє!“ І додав голосно:
— Дуже мені жаль, що й у такім разі я не міг би… Маю вже інші вигляди з моєю донькою.
— Ну, як так, то певно… Я тільки думала… Розуміється, не в своїм інтересі…
Рифка путалася на словах. Очевидно, відмова Леона глибоко вколола її.
— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?
— Моя донька вашого сина? Це не може бути!
— Ну, ну, я не кажу, що це так є, але приймім, якби так було?
— Е, байки, фантазії! Я маю інші вигляди і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!
Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав про ту можливість, котру вона йому показувала.
В тій хвилі дався чути важкий стук кроків в коридорі і тут же влетів до кабінету
