задиханий, запилений, спочений Леонів касієр з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.
— А це що? Ти чого прибіг?
— Пане, нещастя!
— Яке?
— Робітники змовилися і не хотять робити.
— Не хотять робити? А то чому?
— Кажуть, що замало їм платимо.
— То не може бути. Ти хіба п'яний!
— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.
— Чи тільки при ямах не роблять, чи й при фабриці?
— І при фабриці.
— Gott über die Welt! Оце нещастя! Що тут діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, наскликай тут робітників і веди до Борислава, я сам також їду.
І оба вибігли, не зважаючи зовсім на Рифку. Вона чула ту вість і всміхнулася по їх виході.
— Га, оце добре, оце добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коби ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Ґотліб! Що він на те скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так йому треба, нехай не заходив би собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, нехай буде, що буде!
І вона вийшла на вулицю, де Ґотліб нетерпеливо дожидав її.
