— Ну, що? — спитав він, глядячи їй в очі.
— Добре, синку, добре, все добре.
— Пристав, приймив?
— А якже, а якже! За місяць заручини.
— За місяць? Чому так пізно?
— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитися? Адже й так вона досить ще скоро затроїть тобі твій вік молодий.
І вона почала хлипати, мов дитина.
— Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнівно Ґотліб.
— Не буду, синку, не буду!..
Але та вість якось не дуже втішила Ґотліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому ту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить що Ґотліб не почував такої радости, якби йому бажалося. Він ішов мовчки з матір'ю аж ід домові. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Ґотліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і в тім самім часі, як і до Леона, прийшла й до нього, і він, схопившися, зараз казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зворушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй бездумній меланхолії. Ґотліб в готелю ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи про своє щастя і силуючися бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра з-за дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Леона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала.
