переламати їх опір. Мені конче потрібно робітників, багато робітників, ще цього тижня. Я конче мушу ще цього тижня віддати „Спілці визискування“ цілих п'ятдесят тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав. І „Спілка“ леда день бевхне, і ті прокляті розбійники готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, зараз віддаю тим панам від „Спілки“, на місці, — а вони нехай собі роблять, що знають, лиш мені нехай гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, це хіба Бог Святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.
От так міркував собі Герман, ходячи по світлиці, і все міркування його виходило на той кінець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!
— Але вони мусять! То не може бути!.. — говорив він дальше. Хоч би мав і переплатити, все-таки я стільки їм не переплачу, скільки мені зиску прийде!
Аж втім він пригадав собі, що вчора послав Мортка, щоби збирав по Дрогобичі всяку голоту, всіх незанятих робітників і неробів, водоносів, смітярів та глинарів, щоби пообіцяв їм добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, він хотів тільки такою перехресною штукою зламати опір бориславських робітників. „Це ж і найліпший лік на їх недугу, — думав він, затираючи руки
