— Леон Гаммершляґ.
Ван Гехт записав собі ім'я в нотатці.
— А не можете мені сказати, даруйте, що вам так наприкряюся, де находиться та фабрика?
— В кінці Борислава. От цею дорогою як поїдете в долину, понад ріку, через онте село, зветься Губичі, і не доїздячи до Борислава, наліво, над річкою.
— Дякую вам. Мене дуже цікавить та нова система фабрикації, мушу поїхати ще нині побачити ту фабрику. Бувайте здорові!
Карета зупинилась була власне перед домом будівничого, котрий з укладністю старого елеганта стиснув Ван Гехта за руку, вискочив з карети і пішов до свого дому.
Ван Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а опісля казав везтися до Германового дому на обід.
— Нехай і так, — думав він сам собі по дорозі, — тепер маю його в руках, не втече мені ніяким способом!
Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Ґотліб до світлиці, в котрій сиділа Фанні. Це перший раз мав він бачитися з нею після щасливого уладження їх діла між його матір'ю і її батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова його повна була образів щасливої будучини, серце повне було несказаної пристрасти, невгасимого жару. Якою то він застане її? Як вона любо усміхнеться йому назустріч, як, пречудово рум'яніючись, впаде в його обійми, похилить прекрасну голівку на його плече, — як він буде цілувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожеві,
