запахущі блискавиці, стріляло в його уяві, і він не йшов, а летів, землі під собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитися з нею.
Але що це? Ось вона стоїть при вікні, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, і чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає; ані одна скиндячка, ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, — ніщо не показує, що вона чогось надіється хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неї, взяв її за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з її очей, і почувши рівночасно її придушені, хлипанням переривані слова:
— Іди геть!
— Це що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?
— Іди геть, не говори до мене!
— Як то не говорити? Що-ж це такого? Чи вже я тобі такий ненависний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні?
І він знов положив свої руки на її плечі, стискаючи їх легенько. Фанні ще дужче заплакала, але не оберталася.
— Іди геть! Хіба ж не знаєш, що нам треба розлучитися, що нам з собою не бути?
— Нам? Розлучитися? Це ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути з собою? Хто це сміє казати?
— Мій батько.
— Твій батько? А це коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моїй матері, хіба ж він міг взяти назад своє слово?
