взято скриньку при нас і на нашім свідомі! І я — зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в ту справу, я мав би причинитися до її повалення!.. І хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно й регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що це він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнішім сховку у Германа і що „хто хоче, най м'я йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки“, — то від цього признання не полегшало Бенедьові. Думка його винаходила чимраз і чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власні криваві рани. Хто бачив його під час робітницької змови охочого, невтомного, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, той був би подумав, що це або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої, сам він те бачив, виходу для нього не було.
Не менше подалися й інші побратими, особливо Матій і Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілося щось, немов потаєна радість, немов оце сповнялося те, чого вони давно дожидали.
— Що ж, побратими, — сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, — наш красний сон скінчився, розбуджено нас!
Ніхто не відзивався на ті слова.
— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь і голос його ставався чимраз м'якший, — сум не поможе. Що впало, те пропало, і воно, вірте мені, мусило так прийти! З нашими
