йому очистити її так, що буде ясна, як вода, і буде горіти ясно й майже без диму. Жиди в Дрогобичі металися, биті ожиданкою; чимраз більше їх цікавилося бориславською ропою, і хоча ціна її все ще була невисока, то все таки дехто, спекулюючи на непевну будучину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати в селян, чи, буває, копаючи ями чи то на бульбу, чи на що інше, не надибали більше тої „кип'ячки“.
Селяни були переважно бідні, непривітні, нерозмовні.
— Ой, так усюди, де прокопаєш трохи глибше, добувається та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердів нам ціле наше життя. Десь Бог не мав як покарати людей, та отакою нуждою. Ані одної криниці в селі не можна викопати. А іноді вибереш яму на бульбу, закоплеш, — усю зиму сухо, а на весну розіб'єш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметані. Особливо в долішній частині села клопіт з тою ропою. І де вона є, там ані збіжжя не вдається, ані паша ні до чого, ні трави тої худоба не пасе, ні сіна, ані соломи їсти не хоче. Нещастя наше, та й годі!
Ось у таку пору, в хвилі перших народин галицького нафтового промислу, розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надій, зовсів не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустарах криються джерела мільйонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головне тим, що чоловік не потрібував сидіти на однім місці, душитися день і ніч у тісних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе, не дбаючи ні про кого. Інші либаки були такі самі вільні
