Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно то не зле, такий заробок. Хоч робота не гарна, та зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм це, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.
Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця: Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибиралися на цілий тиждень, ночували там хто в місцевого орендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад — одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку, він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві, наймав фіру й віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем, на пустім громадськім полі, була перша примітивна дестилярня: ропу варили в великих кітлах, домішували до неї висівків та ометиці й робили мазь до возів. Але цей інтерес ішов слабо; мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосівних дестиляторів (цю фабрикацію зрештою вони перейняли від бориславських селян) думав про те, чи не можна б інакше спожиткувати цей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, у Кракові й Відні проби його хемічної аналізи, вже була чутка, що десь там на Мазурах якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку ціле джерело такого плину, спровадив десь аж із Німеччини фахового хеміка, і цей, роздививши та рознюхавши ту ропу, обіцяв
