якого при тім не мав ні вмілости, ні охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зістане зовсім без нічого, голий і голодний, перелякався дуже й завзявся — радше зараз згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. У шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, надійшов ближче й став слухати. Це були самі молоді, 18—20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава „либати“ кип'ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те „либання“, але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, і цей відповів йому, випиваючи душком шклянку пива:
— Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози шмарують. Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то та ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Ось це називається „либати“.
— Ну, і куди ж, дівається ту ропу? — спитав зацікавлений Герман.
— Носиться сюди до Дрогобича, тут є такі, що куплять?
— А добре платять?
— Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, то за день і п'ять коновок назбираєш. Тільки ось носити біда…
