Бориславське підгір'я виглядало тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне, підгірське, звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжю Діла понад потоком. На пригірках від Бані й Тустанович були поля господарські, а нижче — луки і голе пасовисько. Але при всім тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтанули сніги й зм'якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крови в глибоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі татарські війни, що тут поховано багато наших людей і поганих песиголовців, і що трупи щороку силуються встати на світ й будуть силуватися доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять увесь Борислав і підуть у світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечорами цю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне сумирне село й зруйнує до тла їх і їх дітей! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора — то зовсім не трупи давніх лицарів, а оця гидка, чорна вонюча ропа, що тепер випалювала їх сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим — на горе та на руїну!
Либацькі часи! Герман і досі згадує про них з уподобою! Він швидко привик до поганого сопуху ропи й навіть полюбив його, коли
