переконався, що з тої ропи пливе його заробіток. Цілими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осінні холоди, він чапить було над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхні брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняється ропою. Він либає й дивується, відки береться та мазь, що розливається по воді широкими перснями й грає всіма барвами веселки. Він пробував копати глибші ямки в надії, що може добути джерело тої мази, але ні, джерела не було, замість мази підходила вода, а по якімось часі — бач, на поверхні води показувалися знайомі персні дивного олію! Герман часто говорив про це з либаками, та це були тупі голови. Їм байдуже було до того, відки що береться, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що іноді, бачачи либаків на своїм полі, заходили до них, гляділи на їх роботу, або й заборонювали їм поратися тут і змушували забиратися далі. Герман, привикши в Губичах поводитися з селянами, не лякався їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнів жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну й користав із страху інших либаків та вибирав собі щонайкращі дучки. Але й селяни не знали, відки береться ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима й казали, що „земля потиться“, та й годі.
Герман слухав, потакував, ніби дивувався але не вірив. Він знав із досвіду, що чим глибшу дучку прокопле в землі, тим більше кип'ячки виступає на воді, і його бистрий розум доміркувався зараз, що там далі в гли-
