Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все таки мазь треба б везти на торг… а при варенню треба сидіти… не оплатиться. Або якби так мати свойого коня й свій віз, простий драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Що ж, на коня й на віз гроші в нього були би… можна би навіть що два дні відвозити по дві бочки… Герман числить ціну коня, воза, паші, удержання, і виходить, що це могло б оплатитися. А ще якби ціна ропи трохи, трошечки підскочила? Це був сук, на який наскакували всі Германові рахунки! Це був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ця точка довго не хотіла податися Германовим очам. Навпаки, здавалося навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця, і ніякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Ціна ропи почала падати; у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало куритися; старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками й кричати на либаків:
— A schwarze Jur[1] на вас! Не треба мені вашої кип'ячки! Ніхто не хоче купувати мазь! Куди я подію те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!
Правда, він не покинув зовсім варити, але платив уже за коновку ропи не по шістці, а по п'ять крайцарів, та й то більші скількості брав не радо.
— Ka Geschäft[2]! — подумав собі Герман і наважився покинути либацтво.
