Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/62

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Про що ж ти думаєш?

— Ну, як про що? Хотів би знайти який ґешефт. Надокучило двигати оті дурниці. З того ледве виживеш.

— А може б ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

— Ой, ой, ой, чому ні?

— А маєш дещо грошей на початок?

— Та… дещо би знайшлося.

— Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

Гершко, не кажучи нічого, поцілував Вольфа в руку.

— Добре? — мовив Вольф, зачудований трохи такою ніжністю парубка. — Я гадав, що ти захочеш надуматися.

— Чого надуматися? Я вже досить думав.

— Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

— Я легкого хліба не хочу.

— Та й не зовсім безпечне.

— Чень вовки не з'їдять.

— Часом і це трапляється. Ти бачиш, ми, баришівники, не ходимо люзом[1], а все компанією. А в нас у компанії різні люди. Ой, дуже різні! Більша частина таких, що відбували практику в криміналі. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагується й горло здушити, і ножем під ребра помацати. Та ще свої — нічого. Вкупишся в компанію, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де ґешефт іде на тисячі, збігнуться дві або й три компанії баришівників — і з мазурщини, і від московської границі, і з Угорщини, то треба матися на бачності, ой, треба!

 
  1. Люзом — поодинці.