— Про що ж ти думаєш?
— Ну, як про що? Хотів би знайти який ґешефт. Надокучило двигати оті дурниці. З того ледве виживеш.
— А може б ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?
— Ой, ой, ой, чому ні?
— А маєш дещо грошей на початок?
— Та… дещо би знайшлося.
— Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.
Гершко, не кажучи нічого, поцілував Вольфа в руку.
— Добре? — мовив Вольф, зачудований трохи такою ніжністю парубка. — Я гадав, що ти захочеш надуматися.
— Чого надуматися? Я вже досить думав.
— Ну, знаєш, наше ремесло не легке.
— Я легкого хліба не хочу.
— Та й не зовсім безпечне.
— Чень вовки не з'їдять.
— Часом і це трапляється. Ти бачиш, ми, баришівники, не ходимо люзом[1], а все компанією. А в нас у компанії різні люди. Ой, дуже різні! Більша частина таких, що відбували практику в криміналі. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагується й горло здушити, і ножем під ребра помацати. Та ще свої — нічого. Вкупишся в компанію, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де ґешефт іде на тисячі, збігнуться дві або й три компанії баришівників — і з мазурщини, і від московської границі, і з Угорщини, то треба матися на бачності, ой, треба!
- ↑ Люзом — поодинці.
