— Вовка боятися, в ліс не йти, — мовив Герман, твердо наважившися не випустити з рук нагоди.
— Добре, Гершку, що ти такий відважний, — мовив Вольф. — Та ще одне мушу тобі сказати. Я візьмуся ввести тебе в нашу компанію. У нас умова проста. Кожний працює на власну руку й помагає іншим, де й як може. Що заробить — те його, але по скінченню торгу йде обрахунок, і кожний дає десять процентів свойого зарібку на компанію до рівного поділу. Це на те, щоб один не паношився занадто, коли йому пощастить, а другий — щоб не виходив голіруч.
— То добре, — мовив Герман.
— Часом добре, а часом — ні. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він усе, хоч що, то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзі, то часом буває несмачно. Подумай, якби тобі вдалося заробити тисячу ринських.
— Тисячу! — перервав йому Герман здивованим окриком.
— А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Борині, Лютовисках ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, якби так тобі трапилося, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стільки, або ще набрали позаушників?
— Не віддав би.
— Отже бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанії утаїтися годі. Кожний добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А проте є й на це спосіб.
— Який?
