— Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанії стоїмо за одного баришівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємося, а компанії з нас один пай.
— Добре так, — мовив Герман.
— Ну, не знати ще, як воно буде, — охолоджував його Вольф. — Ти ще надумайся. Я попробую говорити з компанією, чи позволить мені взяти тебе на практику.
— Хіба може не позволити? — із страхом крикнув Герман.
— Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то нерадо. „Занадто ситий будеш“, — говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодяться, тоді підемо оба до рабина.
— Чого до рабина?
— Ну, знаєш, то такий ґешефт, що не раз і заробок, і життя на волоску висить. Як я не можу у всьому спуститися на свойого практиканта, у всьому довіритися йому, то я мов без рук і без очей. Тоді вся спілка ні нащо. Мусиш мені перед рабином дати слово, знаєш, тверде слово, під хайрем[1], що будеш мені вірний, не відступиш мене ні в якому припадку, не втаїш нічого переді мною, не будеш змовлятися ні з ким проти мене, в цілій компанії будеш знати тільки мене й нікого більше.
Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очі в Германове лице, що цьому аж мороз пішов поза плечима.
- ↑ Під хайрем — присяга: хай мене бойкотує мій нарід, коли це неправда.
