ці в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуці. Всюди він бував, усюди зазнавав різних пригод, де заробляв, де тратив, і виніс із того шумного та різнобарвного життя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шмаття й голову, мов напаковану торбу, повну найрізніших досвідів, смішних і страшних пригод, знання світу й людей, самих таких скарбів, що не давали ніяких процентів і зовсім не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.
— Гершку, — говорив не раз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста, або ночували де будь у корчмі, поки на дворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи нудьгу на душу. — Гершку, дивися на мене, старого дурня! Вчися в мене ліпшого розуму, ніж я його мав.
— Ви не дурень, реб Вольф, — мовив Герман.
— А що ж, як не дурень? Чого я доробився?
— Ви не мали щастя.
— Може, і правда, — мовив Вольф, похиляючи руду голову на груди. — Так мені не раз здається, що я ще маленький, і виходжу з батькової хати, а наша хата стояла серед поля так, як і оця корчма. Виходжу з хати, а сонечко світить так ясно, на дворі так тепло, запашно. І я дивлюся кудись у далечінь, далеко-далеко! І так мені чогось солодко дивитися, хоч там звичайно нічого не видко, крім темного лісу, десь на краю обрію. Та ні, то не темний ліс, здається мені, то темна хмара, і вона не стоїть на місці, а суне супроти мене все ближче й ближче. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а
