йшли пішки навправці, особливо — в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробиралися з Самбора на Турку, відци знайшли фіру до Лімни, а відци через верх пішли на Біберку до Лютовиск. Уже від самої Турки всі дороги, всі гірські стежки роїлися то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голіруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, — то верхівцями, головно — жидами, факторами, баришівниками, сільськими орендарями та згінниками, що торгували худобою, орендували випаси та полонини. Йшли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із-за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з цього останнього — головно за вівцями або вовною. Дуже багато йшло угорських русинів, яких можна було пізнати по широченних, мов жіночі спідниці, штанях і не менше широченних шкіряних чересах[1]. Цілими купами йшли цигани, з голосним реготом та шваркотом, оточуючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сиділи купки чорних, як сажа, та майже голих дітей, а жінки одні поганяли конину, а інші догори попихали скрипучу колісницю.
Був перед'ярмарочний день. Пообідавши в лімнянській корчмі, Вольф і Герман пустилися пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовисках. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони, перейшовши невисоку гору, станули на другім її боці, в Біберці, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та різнобарвний. З усіх гір, з усіх плаїв, усіма стежками йшли, їхали, неначе річками плили,
- ↑ Черес — широкий ремінь.
