ярмаркові. На всіх бродах Сяну люди, воли, вівці: одні бредуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по коліна в воді, що б'ється й бризкає довкола голих ніг, мов розтоплене шкло; інші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще інші попасають дебудь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.
— Здається, гарний буде ярмарок, — раз-по-раз повторяв Вольф, минаючи оті групи. — Давно вже не було такого згону.
— Коби лише на купців був урожай, — мовив замислено Герман.
— Надіються кількох багатих панів аж із Поділля, що хотять купувати воли на брагу, — мовив Вольф, а потім додав: — Це не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От якби прибули віденські купці, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братові найліпший заробок. Такий купець платить від ваги, а по чому сторгував баришівник у бойка, це йому байдуже. А на кільку суму баришівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна не раз і при тім ошукатися: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка, і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидатися торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли часто бувають такі ошуканці. Це пуста худоба, і до роботи слаба, і на вигодівок недобра, а на око показна. Але наші гірські барни[1] та
- ↑ Барни — темносірий віл.
