ближче товпляться ті самі незнайомі жиди, що так часто пасли його очима ввесь день.
— Реб Вольф, — шепнув він якось незначно свойому патронові, — ви знаєте оцих жидів, що придивляються нам збоку?
Вольф стрепенувся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рам'я.
— Хлопче! — шепнув він. — Буде лихо з нами. Треба нам пильнуватися. Це баришівники з-над російської границі. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують мені.
— Ходім додому! — шепнув переляканий Герман.
— Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. Вночі вони майстрі. Мусимо втікати.
— Вночі? Куди? — ще з більшим переляком прошептав Герман.
— Не бійся, — мовив Вольф. — Стараймося лише тепер висмикнутися з міста, так, щоби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а якнайшвидше в ліс. Бачиш он той ліс на горі?
І він показав Германові очима, так що здалека й незначно було.
— Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, якби ти прийшов борше[1], а як я прийду борше, то я зажду тебе. Знак: три рази легенько свиснути, мов нічний птах, пам'ятай!
І вони розсталися в сутолоці. Герман протискався з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, щоби
- ↑ Борше — скоріше.
