Нарешті, здибавши Вольфа, звернув на це його увагу.
— Реб Вольф, що це таке, що нема нікого з нашої компанії?
— Нема нікого? — жахнувся Вольф, та по хвилі зареготався.
— Тим ліпше для нас. Не буде з ким ділитися зиском.
З тим і розійшлися в ярмарковій сутолоці. Та Германові було якось моторошно. Кілька разів, коли, сторгувавши якусь гарну штуку, давав завдаток, він бачив, як якісь незнайомі жиди позирали на нього скоса, шептали щось про між собою та все назирці йшли за ним. Але ярмаркова гарячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпався чоловіка, тим більше, що й жандарми то сюди, то туди снували серед юрби.
Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менше, як 200 штук щонайкращих волів, ціною мало що не на 30.000 ринських. Купці тут же при вазі відчислили Вольфові баришівне за всю суму, цілих півтори тисячі ринських, але він мав у своїм гаманці з котячої шкіри ще звиш три тисячі, зароблені на торговій ціні. Фортуна таки раз усміхнулася йому! Він заховав гроші й озирнувся довкола. Біля нього стояв Герман, також радісно всміхаючися.
— Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовисках? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодні.
Та Герман нараз зблід і сіпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чимраз
