то буде, наші гроші не сміють дістатися в їх руки.
І він, не кажучи нічого більше, потягнув Германа кілька кроків униз яром. Там високо над потічком із обірваного берега вистирчала велика кам'яна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боці одну каменюку зі стіни; за каменюкою була невеличка ямка, — видно, що ця схованка знана була Вольфові здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложивши його в клубок, запхав у яму й засунув камінь назад так, що ніяке око не добачило би, що камінь був свіжо рушаний.
— Бачив? Трапиш на місце?
Герман кивнув головю.
— А тепер ходім щодуху! Аби до лісу!
Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближалася, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки до гори горбком від великої ялиці до лісу. Коло великої ялиці було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховатися. Але далі між лісом і тими корчами була пуста прогалина. Бережно повзучи, висунувся на ту прогалину Вольф, але ледве зробив кілька кроків, збоку почувся різкий уриваний свист. Такі ж свисти відповіли йому з інших боків.
— Побачили мене, злодюги! — крикнув глухо Вольф, обертаючись до Германа. — Біжать за нами. Бігаймо й ми! За мною!
І він, піднявшися на ноги, скочив до лісу, мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.
— Куди нам тікати? — шептав Герман, у якого серце билося сильно.
