— В ліс, у ліс! Тут яр глибокий. Там нелегко їм буде знайти нас.
Затріщало сухе ломаччя під ногами втікачів. Лісова темрява проковтнула їх.
У Германа ще й досі тремтить шкіра й тривожно б'ється серце при згадці про цю ніч, проведену разом із Вольфом у темнім, глухім лісі, у вохкім та холоднім яру під якимось вивертом[1], що, може, вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і, мов олив'яна шапка, гнули додолу його голову, та проте страх був дужчий, і він не заснув тої ночі ані на хвилину. Та й не диво: свисти їх переслідовників не втихали всю ніч; вони не запускалися далеко в ліс, де в пітьмі не могли би побачити нічого, але позаймали становища на різних точках так, що куди б не пробували вишмигнутися їх жертви, всюди мусіли б попастися їм на очі. Судячи по свистах, які чути було з різних точок, переслідовників було, може, — шість, може — вісім; можливо, зрештою, що їх було менше, і вони ходили з місця на місце по краю лісу.
Щастя, що ліс, вихопившися широким трикутником аж над Лютовиска, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лісу, що вкривав широкий, майже на милю, верх гори Чорної й тягнувся відци неперерваною масою далі на південь, понад Ступосян, до Волосатого й аж до Бескида, до угорської границі. На цьому Вольф і оснував свій плян утечі.
- ↑ Виверт — повалене бурею дерево.
