— Слухай, Герш, — шептав він Германові вночі, тулячи його до себе, як рідного сина, — нам треба буде розстатися. На якийсь час, розуміється. Ті собаки не дадуть мені спокою, я їх знаю. Я мушу тікати на Угорщину.
— Я піду з вами, — мовив Герман.
— Ні, не добре буде. Одному легше тікати тими лісами, а двом невигідно. А тут головна річ поспіх і тиша. Ти мусиш утікати в противний бік. Тобі легше сховатися, тебе вони не знають, сьогодні перший раз бачили. А я старий знайомий, та й дався декому з них у знаки. Отже, скоро лиш трішечки зачне сіріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лісі, біжи вниз оцим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старайся дійти до села, а там уже міркуй, як знаєш, і забирайся з цеї околиці. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки й надіюся дістатися безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цілують мене!.. Вони тут будуть іще крутитися який час. Хіба за місяць можна буде показатися нам тут, тоді вони заберуться вже на інший ярмарок. Отже слухай. За місяць приходи до Лютовиск, до Сруль-Лейби, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Якби він не знав нічого, то знак, що я вже не верну. Тоді всі гроші, сховані під каменем, твої. Забери їх і бувай здоров!
Вольф поцілував Германа в чоло. Цей не то зі зворушення, не то зо страху та з голоду розплакався. Він цілував Вольфа в руку, на яку капали його гарячі сльози.
— Ти плачеш? — мовив Вольф. — Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тоді, коли нам усміхнеться
