толокою вгору до лісу, з дзвінками, блеянням кількох сот овець, гавканням псів та гойканням вівчарів, — він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром, мов миша; навіть собаки не завважили його.
Побачивши слід людського житла, Герман урадувався, як рідному батькові. Не надумуючися, він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погоні здалека не видно; з колиби, одначе, курився дим, — знак, що там сидить хтось живий.
Боячися своєї тіні на чистім полі, Герман прожогом убіг у колибу. Там біля вогнища сидів патлатий бойко середніх літ, старший над вівчарями, так званий бац, і латав шкіряні ходаки.
— Добрий день вам, — мовив, ледве дишучи, Герман.
Бойко не відповів, але звільна підвів голову й змірив задиханого, обшарпаного жидка своїми сірими очима.
— А тобі що? — запитав. — Чого так задихався?
— Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.
— Хто гонить? За що?
— Не питайте! Все вам скажу потім, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.
— Агі на тя! Смерть! У білий день! А, може, ти кого забив, та жандарі за тобою гонять?
— Ні, ні, не жандарі, а жиди. Я нікому не зробив нічого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте Бога в серці!
— Де ж я тебе, любонько, сховаю? — мо-
