вив бойко, чухаючися в патлату голову і встаючи з простого дерев'яного пенька, що служив йому замість стільця.
— А даєш слово, що ти не жоден дводушник? — запитав він.
Герман витріщив на нього перелякані очі. Він не розумів питання. Але страх гнав його.
— Ні, ні, ні, Богом вам клянуся, я нікому не зробив нічого злого! — пролепотів він, трясучися всім тілом.
— Ну, пам'ятай! Як будуть шандарі питати за тобою, то я не втаю тебе.
— Добре, добре! Я шандарів не боюся. Лиш жидів… два жиди… три жиди… або я знаю, скільки їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цілу ніч… із Лютовиск… Як би питали за мною…
— Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.
— Але, може, захочуть шукати? Вони страшні, а ви самі…
— Не бійся, я вже дам собі ради. Ведмідь страшніший, а я його не боюся. Ну, ходи сюди!
І, мовлячи це, він відкидав на бік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в куті колиби, викидав зложені під ріщям грубші пеньки, відвалив під ними кам'яну плиту й показав Германові тісну, темну яму.
— Лізь туди!
Герман, не ждучи довго, скочив до ями. Це була бацова криївка, де він ховав „мерендю“, принесену з села на цілий тиждень, тобто квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу, непотрібну для безпосереднього вжитку, і загалом усе цінніше, чого не хотів лишати в колибі на вид усім вівчарям.
