ставте нам його сюди. Хіба шандарі підуть за ним по лісах та дебрах?
— А ви бачили його, як утікав сюди?
— Бачили, бачили! — закричали обидва жиди. А один доповів: — Нині рано, перед годиною, он там на горі бачили, як вийшов із лісу. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотіли перебігти його. І, певно, були б зловили його, якби не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як накинуться на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечима один до одного, та й боронилися, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодій утік нам із рук.
Герман у ямі благословив тих псів і тільки тепер пригадав собі, як, утікаючи, чув їх скажене брехання геть за собою.
— Ні, любоньки, — мовив розважливо бац, — туди коло мене не втікав сьогодні ніхто. А може, й утікав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може, він там де сховався. Я думаю, що він боявся б виходити на пасовисько, знаючи, що ви гоните за ним.
Жиди позирнули по собі.
— То кажете, що він не біг туди?
— Ні, я не бачив.
— А ви так відрана сидите на порозі?
— Ні, часом докладав ріщя до вогню, снідав трохи, але якби хто біг, то було би чути, в мене вухо чуйне.
Жиди пошваркотали щось між собою й пішли горі яром.
— Ну, ти, як тебе звати? — мовив бац по їх відході.
— Гершко!
