— Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?
— Чув.
— І правда це?
— Ні, неправда! А вони пішли?
— Пішли.
— Ой, але вони вернуться!
— Хто знає, може й вернуться…
— Прошу вас, уважайте. То страшні люди!
— Ну, ну, хай собі будуть, які хочуть. Я їх не боюся, та й ти не бійся. Але скажи мені, як то було?
Гермав розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що цей сховав гроші. Бац, не мовлячи нічого більше, вийшов. По хвилі знов вернув і, сказавши Германові: „Будь тихо! Ідуть!“ — знов сів на порозі зі своїм шитвом.
— Пане бац, — кричав один жид здалека, — ми знайшли слід.
— Ну, то добре.
— Видно, що він утікав униз яром, а догори не вертався.
— То може бути.
— В такім разі мусів бігти по при вас.
— Може, і біг, я не перечу.
— А ви не бачили?
— Не бачив.
— І не чули?
— Не чув.
— А може ви сховали його?
— Може, і сховав.
— Як? Кажете…
— Нічого не кажу, — сердито буркнув бац. — Адже бачите самі, що в колибі, крім мене, нема нікого. Хіба я його за пазуху сховав?
