Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/92

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Герман почув тупіт кроків близько дверей колиби, — видно, його гонителі зазирали до середини.

— А може би ми перешукали? — мовив один.

— У себе за обшивкою перешукай один з другим! —крикнув бац, зриваючися з місця.

— Ну! — напівнасмішливо, а напів з погрозою мовив один жид. — А як нам так схочеться? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далі сліду нема. То де подівся?

— Міг побігти толокою, а на толоці як ти побачиш слід?

— Добре, добре, але ми таки перешукаємо вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

— А я боюся, що один або другий підете без голови! — буркнув сердито бац. — Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

— А ми вам не віримо й не вступимося, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

— А я не дозволю на це. Колиба панська, а ви не маєте ніякого права. Коли вам що треба, йдіть, спровадьте жандарів, то нехай вони перешукують, а вам не дозволю.

— Е, що нам жандарі! — крикнув один жид і кинувся до баца. Та в тій хвилі в бацових руках блиснула дубельтівка, і він з усієї сили закричав:

— Ґвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по гев!

Жиди, мов опарені, метнулися на бік і рівночасно гукнув вистріл.

— Ой-ой-ой! — крикнули жиди й голосно затупотіли їх кроки.