коморник, намагаючись узяти назад свою первісну відмову. — П'ятсот ринських наперед.
— Не може бути! — майже крикнув проти свого звичаю граф, обертаючись раптом до коморника та дмухнувши йому просто в обличчя густим клубом пахучого диму.
— Так, пане графе, самі були в мене й заплатили. Але признаюсь панові графові, що все це ще не було б склонило мене зайнятись цією справою, хоч п'ятсот ринських у кримінальній справі, як на наші відносини, зовсім гарна сума. Склонив мене головно до цього мій практикант, д-р Калинович, що пів-на-пів узяв цю справу на власну руку.
— Д-р Калинович, — ще з більшим здивуванням крикнув граф. — Чи не той, що то видає цього демагогічного «Gońc-а»?
— Ні, пане графе, це його брат. Незвичайно, незвичайно здібна людина. Він розшукав цю справу, ну, і знаєте, пане графе, молода людина, тільки що одержав право ставати перед судом як оборонець у кримінальних справах, отже шукає нагоди відзначитися. Я не міг відмовити йому прийняти цієї справи. Признатись панові графові, — сказав коморник, іще більше понижуючи голос, — жалую цього трохи. Не знаю, яким способом ця, ще непокінчена, справа набрала серед хлопства такого розголосу, що тепер майже день у день валять до мене депутації від різних громад із задавненими й заплутаними сервітутовими справами. Обігнатись не можу перед ними!
Коморник зітхнув, немов під тягарем цього клопоту, що його має день у день із селянством, хоч його оповідання було великою мірою переборщеним, бо ж ледве три нові сервітутові справи вплинули в останніх часах до його канцелярії і всі три по докладнім розслідженні показались такими, що підходили до цивільного процесу, і їх прийнято та приділено д-рові Владиславові Калиновичу. Але на графа справило це оповідання незвичайне враження.
— У, коморнику, — сказав він, відкидаючи знову до половини випалену цигарку, — ви є, як бачу, небезпечною людиною. Коли б я не знав вас від такого давнього часу, звинуватив би вас у комуністичних і демагогічних прагненнях. Чи ж це можливо, чи це по-обивательськи — для догоди своєму практикантові братися до справ, що не є нічим іншим, як лиш ятренням старих і незагоєних іще суспільних ран!
