— Н-ну, на мою думку, це невинні стилістичні вправи, що нам нічого пошкодити не можуть, — сказав граф Гіацинт.
— Чи та-а-ак? А читав ти, графе, хоч одну з цих невинних вправ?
— Признаюсь, що я не читав, уважаючи це дрібницею.
— Тож-то й наше нещастя, що легковажимо кожного ворога, доки він не візьме нас за шию. Легковажимо жида, доки не викине нас із двора. Легковажимо хлопа, доки не піднесе нам бунту або не підпалить гумна. Легковажимо русинів, доки також не зростуть у силу. А тепер легковажимо й те нове явище, яке, наскільки міркую з його дотеперішніх виявів, дуже легко може зосередити в собі всі незадоволені елементи віросповідні, національні й суспільні та створити нам у краю такого ворога, що при першім заворушенні цілком нас задавить.
Граф Гіацинт знав графа Адольфа, знав, що він дуже часто любить виступати в ролі генерального опікуна, заступника й оборонця інтересів усієї галицької шляхти, в ролі, так сказати б, дбайливого батька, що піклується про кожного члена сім'ї, про кожний найменший предмет родинного маєтку і про непорочну честь дому. Він знав, що саме ця дбайливість про загал не раз штовхає графа Адольфа до переборщення, до перецінювання справжніх або навіть видуманих небезпек, що загрожували шляхетському станові. Отже, приймав виводи ексцеленції cum grano salis[1], хоч і з поважним обличчям.
— Спробуй лише, графе, перегорнути дотеперішнє видання цього Калиновича, — мовив дальше граф Адольф, — сам переконаєшся, з якою чортівською вмілістю воно ведене та які сильні має пера. Я сам запалююсь не раз при читанні його статей, а щойно по хвилині, отрясшися з першого враження, бачу всю їх фальшивість. Ні, це не який-небудь противник! Мовиш, що молокосос? Тим гірше для нас. Побачив би ти тільки, яку він має фалангу кореспондентів у найрізноманітніших околицях краю! І яких кореспондентів! Чорти знають, звідки він їх витрусив! Коли б наш «Czas» у цілім році дав хоч десять таких кореспонденцій, які «Goniec» дає мало не щодня! А щоб ти, графе, знав як там тебе й твого Альфонса вималювано!
- ↑ Дослівно; з дрібкою солі, а потім: в іронією.
