лучені хоч на хвилю, тратили свою веселість, робилися якимись неспокійними, розсіяними і недогадливими. Він іще раз пробував намовити їх, аби розлучилися цього разу, бо йому дуже хотілося брукви, а сам був занадто великий боягуз, щоб відважитися в білий день на крадіж.
— Правдиві з вас Лельом і Полельом, — мовив Стефко, плещучи їх обома руками по плечах. — Ніяким світом вас не розлучиш.
— І не треба, бо ми один без другого ні на що не здалі.
— Про мене, йдіть оба разом, — мовив Стефко, не знаходячи на це ніякої відповіді. — А з бруквою то вже ми якось дамо собі раду.
З шумом і галасом перебігла громадка обдертої, босої та замурзаної дітвори через греблю Пелчинського ставу і розсипалася по корчах, що де-не-де покривали сумежні горбики.
Ожили сугорби від частих криків, вигуків та проклять, що дуже неприродно звучали в дитячих іноді устах. Але що ж, львівська вулиця — це також свойого роду школа, де тон і словар для всіх однаковий і обов'язковий.
— Владку! Начку! — гукав Стефко, видряпавшися вже на верх горбика, з якого міг вигідно оглянути сусідні поля.
Владко і Начко були вже біля нього.
— Ну, що, знаєте вже, куди маєте йти?
— Знаємо, знаємо.
— А уважайте гаразд! Там є й кукурудза.
— І кукурудзи наламаємо.
— Тільки треба кляво шпанувати[1], бо в кукурудзі може кимати жолоб[2], то щоб вас не заскочив.
— Не бійся, ніщо нам не станеться! — скрикнули брати побравшися за руки, пустилися чвалом по спохові горбика в напрямі до поля.
— А знаєте, куди йти потім? — кричав за ними Стефко.
— Знаємо, знаємо! До волецького ліска! — скрикнули у відповідь йому хлопці і швидко сховалися в грядках, засаджених високою кукурудзою. Немов у воду, канули в гущавину сутої, шелестячої зелені.
