— Ну, і що ж, — запитав Стефко, насміявшися досита, — розсудила Войцехова вашу суперечку?
— Та ні! — відповів Владко майже з плачем. — Набити нас, щоправда, набила порядно, але на Начкове запитання, за що властиво нас б'є, за котя чи за молоко, дала йому по гамалику та й на тім кінець. Але я все гадаю, що їй більше шкода котятища, бо молоко стара чарівниця справді процідила, певно, ще сьогодні продаватиме.
— Ото стара чарівниця! — залунали довкола окрики дітвори. — Адже це хороба, не молоко.
— Овва, не бійтеся! — відповів, уговкуючи їх, Владко. — Знає вона, що робити. Молоко ще раз переварить, змішає з чистим пів-на-пів, і ніхто й не пізнає, що в нім хоре котятище варилося.
Всю компанію безмірно забавило це оповідання. Серед голосних сміхів і жартів рушили всі під проводом Стефка до цитаделі, повторяючи між собою різними способами і з різними додатками Владкову повість про «котярву» та її оригінальне лічення. Тільки автори того веселого оповідання, Владко й Начко, не приймали участі в загальній веселості. Вони йшли на чолі товариства, по обох боках Стефка, пильно вислухуючи план кампанії, який він уложив на сьогодні і в якім на них припадали важні ролі.
— Знаєш що, Владку, — мовив Стефко, нахиляючися направо, — ти підеш отам на картоплі. А ти, Начку, — тут Стефко нахилився наліво, — підеш на брукву.
— Ні, — відповіли оба одним голосом, — ми підемо оба разом.
— Але в такім разі лишимося без брукви! — скрикнув Стефко.
— Чорт бери брукву! Картопля старша від брукви. А коли тобі так хочеться брукви, то йди сам, або пішли кого.
— Кого тут післати, коли все це такий дріб'язок, а до того такі нездари! Найліпше було б, якби так один із вас…
— Ні, про це нема що говорити, — рішуче заявив Владко, — я без Начка нікуди не піду.
— І я без Владка сам не рушуся.
Стефко знав не від сьогодні про цю дивну дружність обох близнюків, які, бачилось, тільки оба враз творили одну цілу особу, одного зручного, догадливого та веселого хлопця, а роз-
