До друкарні прийшов Начко перший з усіх. Він мусив перейти впоперек подвір'я аж у кут і застукати до вікна реквізитового складу, через яке млявим світлом блискотіла низько вкручена лампа. Там, між запасними та попсованими частинами машин, поламаними касами й регалами, на постелі з різнобарвних аркушів афішного паперу, добре пом'ятих, накритий рогожкою з лика, в якій прийшла з фабрики якась машина, спав сторож друкарні, молодий іще й кріпкий хлопець із смаглявою шкірою й опухлим обличчям. На стукіт він зірвався, мов опарений, і полетів стрілою, перевертаючи різні речі, що траплялися на дорозі. Щойно в третій кімнаті пригадав, що забув узяти з собою ключ і сірники. Отже, вернувся, підкрутив лампу так, що стало зовсім видно в темнім магазині, взяв, що було треба, і з лампою в руці поспішив відімкнути Начкові двері канцелярії. А потім приніс пару полін і почав палити в печі, бо ж у канцелярії панував пекельний холод.
Начко, скинувши важке зимове пальто, взявся до роботи. Телеграм іще не було, але в брамі була редакційна скринька на листи й статті, що приходили вже по закінченні вечірнього видання числа або й пізно вночі. Отже, взявши ключик, він вийшов до сіней, а по хвилині вернувся з цілою зв'язкою клаптиків паперу, заклеєних конвертів і звитків телеграм, що надійшли з провінції. Тоді сів за столом і з пером у руці взявся читати й розбирати ті речі. Деякі походили від його постійних, уже випробуваних співробітників, наприклад, звіти з судової зали, з вечірньої театральної виставки та з якогось концерту. Цих речей не треба було навіть читати; виписавши на кожнім шматку синім олівцем величезне «Мусить», Начко відіклав їх набік. Дальше повідкривав телеграми з провінції. Тут повідомлювано про додатковий вибір депутата до крайового сейму; Начко, прочитавши прізвище, наморщив брови і забурмотів: «Тумани тумана вибрали!», а потім призначив телеграму до друку, виписавши зверху місце висилки й дату та справивши ідіотичний телеграфний правопис. У другій телеграмі якийсь кореспондент обіцяв велику й незвичайно важну кореспонденцію. «Ну, ну, не ричи, а дай молока!» — забурмотів Начко і кинув телеграму під стіл. Дальше йшли речі в тім самім смаку: якийсь шляхтич, ображений кореспонденцією, загрожував судом, але речі не простував — і Начко кинув телеграму так само під стіл з єдиною резолюцією:
