Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 11. Повісті (1960).djvu/166

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ні, скажи, скажи! — налягала Регіна.

Їх жваве шептання не звертало на себе нічиєї уваги, бо галерея була цілком порожня, усі дами повиходили в коридор, щоб прохолодитись, а в залі панував гамір і шум.

— Не дуже так удавай! — відповіла Мільця, і в її гарних, синіх очах блиснула така зависть і ненависть, яких ніхто наперед не міг був запідозріти у такої гарної і невинної істоти. — Не дуже вдавай! — повторила вона. — Бо якщо лише хочеш, то все оповім, але… мамці.

— Говори, говори! — відповіла з удаваною байдужістю Регіна. — Я цікава, що ти можеш про мене такого сказати, до чого і я соромилася б признатись.

— Чи так? О свята! О непорочна! І до сходин сам на сам з паном Калиновичем в його кавалерськім помешканні також можеш признатись? Нібито на лекцію йде, а вона собі — шусть наліво! І думає, що ніхто про це не знає.

— Дійсно, — відповіла Регіна з вимушеним спокоєм, — я не знала, щоб хто мав інтерес і охоту шпигувати мої кроки, і до того так по-дурному шпигувати!

— Ага, по-дурному! — відповіла Мільця. — А мамі можу сказати про цю дурницю?

— Говори, говори, коли свербить тобі язик.

— А певно, що свербить мене. Тут, серденько, не ходить про мій язик, але про честь нашого дому!

— Що? — крикнула вголос, не можучи прийти до себе з обурення, Регіна. — Ти… ти… смієш…

Голосу їй недоставало, щоб докінчити речення, але Мільця, перериваючи її тріумфальним голосом, шептала:

— Ну, не кричи так! Ми в судовій залі. Почекай трохи, вернемось додому і там розговоримося при мамі!

Регіна замовкла і відвернулась від неї. Пекучі сльози сорому, обурення й розпуки заливали її очі, не перші вже сльози, пролиті під гостинним дахом тітки. Вона не дбала про те, що скаже тітка на нужденне відкриття Мільці, — почувала себе чистою й невинною. Обурило її лише те, що Мільця сміла підозрівати її в якихсь вчинках, які нарушували б честь їх дому, і що та сама Дреліхова, про поведінку якої ще в дитинстві чула вона від бабки уривчасті оповідання, може перекинутись на суддю її моральності. Крізь виливані тихо, з стисненими устами сльози, що не приносили їй пільги,