обличчям у кут, гірко плакала.
— Мій Боже! — скликнув Владко. — Пані тут! І в сльозах! Що сталось? Що з вами?
І, подавши їй руку, попровадив її, бліду, що хлипала й надаремне старалась заспокоїтись, до салоника.
— Сідайте! Вспокойтеся, пані! — говорив Владко, з щирою старанністю садовлячи її на кріслі. — Мій Боже, ви, може, вже давно ждете на мене?
— Так, пане, — відповіла Регіна, звільна заспокоюючись. — Я ждала вже понад годину, і ця година видалась мені вічністю.
— Та що ж сталось? Чого ви плакали?
Замість відповіді Регіна знову заллялася сльозами і закрила обличчя хусткою.
— Пробі, панно Регіно! Вспокійтеся, пані! — скликнув Владко і взяв її за руку, яку вона пустила йому без опору. — Якщо лиш я можу вам щось порадити, то прошу мені сказати. Адже ви знаєте, — додав він тихішим голосом, який походив з глибини серця, — що для вас усе, все готов я зробити.
Регіна відкрила заплакане обличчя і своїми великими мокрими очима поглянула на Владка з виразом такої вдячності, такого гарячого й глибокого почування, що аж йому самому сльози почали тиснутись до очей.
— О, дякую вам, пане, дякую! — сказала Регіна. — На вас єдина моя надія. Але, прошу вас, лишіть мене на хвилиночку! Нехай успокоюсь, зберуся з думками! Мій Боже, все це спало на мене так несподівано, зранило мене так боляче!..
Владко, не говорячи ні слова, відійшов до свого кабінету і сів на кріслі, надаремно стараючись відгадати, що могло привести до нього Регіну в такій незвичайній порі і в такім незвичайнім стані. Нараз його погляд звернувся на купку сьогоднішніх листів, що від ранку ще лежали на столі. Він узяв їх, порозтинав і заходився читати. Раптом, перечитавши перший лист, зірвався мов опарений і почав швидко ходити по кімнаті. Лист був від нотаря з Дрогобича.
«Шановний пане докторе, — писав нотар. — Перший раз у моїй практиці трапляється мені, щоб так ошукано і в поле виведено мене, як це сталося тепер, і то, на жаль, правдоподібно на шкоду вашої клієнтки, панни Регіни Киселевської.
