— Не знаю, пане.
— Ну, то скажіть йому від мене, що він є цілковитий осел, божевільний і ошуканець у додатку, бо велить собі ще платити за такі шаленства.
— Добре, пане! — сказав з непорушним спокоєм Ернест, і панок, кленучи голосно, віддалився, тріснувши дверима.
Такі сцени повторювалися в експедиції мало не щодня. Такі і їм подібні чемності купами надходили з провінції, чорне на білому. Передплатники домагались назад грошей — і Начко висилав їх пунктуально. Кореспонденти, недавні прибічники, одні з обуренням ганьбили зрадника, інші з почуттям радили йому, щоб велів відвезти себе на Кульпарків для лікарського нагляду. Начко сумлінно читав те все, полагоджував усякі просьби і мовчав, мов заклятий.
Була вже десята година, а однак редакційна кімната була ще порожня. Від часу, коли появився перший розділ «Ретроспективних думок», увесь давній редакційний персонал виступив з редакції «Gońc-а», заявивши про це публічно в газетах. Начко мусив нашвидку збирати найрізнородніші збанкрутовані особистості, п'яниць-ексжурналістів, повиключуваних гімназистів, або й прагнучих хліба університетських студентів, готових для любого гроша працювати де-небудь, і з таких сил склав нову редакцію. Отже, не дивно, що такий персонал трудно було призвичаїти до порядної, правильної праці, тим більше, що три четвертини накладу полишались на складі і ніхто не мав охоти напружуватися при такій безкорисній праці.
Але ось прийшов Начко. Боже, як він змінився за цей короткий час! Що сталося з цього юнака, недавно такого повного сил, здоров'я й надії! Він ішов згорблений, з опущеним униз обличчям, немовби соромився поглянути сміливо на Божий світ. Його обличчя, що недавно ще цвіло свіжим рум'янцем, було жовте, змізерніле, щоки позападались, на чолі залягли дві глибокі борозни, а очі були мутні, без блиску, без сліду того внутрішнього життя, що недавно ще било з них такою повною хвилею.
Похилений і понурий перейшов він експедиційну кімнату й редакційний покій, не сказавши ні слова до Ернеста, не поглянувши ні разу довкола себе. Ішов звільна, рівною ходою, мов лунатик по карнизі муру, а увійшовши до свого кабінету, затримався, немов здивований, що вже не має куди йти дальше,
