місяцем, залишилось заледве п'ятсот. Особливо від тижня, коли Начко на головнім місці почав друкувати «Ретроспективні думки», в яких з нечуваною досі в галицькій журналістиці злосливістю і безоглядністю засуджував усе те, що недавно ще становило його святощі, валив у порох те, що недавно божествив. Один величезний крик обурення залунав між публікою, коли почали появлятися в улюбленім досі «Gońc-у» ці статті, а чим дальше тягнулося пасмо Начкових «Думок», тим більше обурення перемінювалося в погорду. На газету, яка одночасно з фатальним поворотом у передових статтях, по перерванні громової статті про кастову політику шляхти, перестала також подавати такі цікаво і звичайно з великим талантом писані кореспонденції з провінції, попросту махнули рукою. Цікаво, що інші газети, які донедавна гавкали на «Gońc-а» за його крайній і хлопоманський напрямок, тепер іще сильніше вдарили на нього, немилосердно кпили собі з нього за те, що він зневірився власним засадам, що потоптав у болото власний прапор. Люди, яким недавно публічно доказано зневіру в своїх переконаннях за гроші, із шпальт лакейських газет сипали огнисті протести проти такого приниження журналістичного характеру, проти такого нечуваного ренегатства.
Ернест ходив по експедиційній кімнаті, в якій він від кількох тижнів був самовладним паном, і всміхався. Дурень цей Начко! Одного дня велів випровадити його за двері, а пару днів пізніше сам відшукав його та впровадив назад! Хотів удавати великого Катона, а показавсь таким простим, таким нужденним хробаком, що його він, Ернест, так легко потрапив задавити!
Прийшло декілька читачів за газетою. Один із них, якийсь старий, поважний чоловік, заплативши 10 центів за номер, став коло вікна, а прочитавши пару абзаців передової статті, посинів увесь із злості, подер газету на шматочки і, звертаючись до Ернеста, що спокійно глядів на цю маніпуляцію, запитав грізно:
— Чи ви є редактором цього «Gońc-a?
— Ні, пане, — відповів Ернест.
— А є пан редактор у канцелярії?
— Немає, пане.
— А коли прийде?
