Але вчинивши той великий злочин проти духу поступу і справедливості, Начко посумнів і раптом якось упав на силах і на дусі. Він став апатичним і замкненим у собі; навіть Ернестові оповідання про Регіну не могли вже ввести його крові в живіший рух. Він не бачив Регіни ще від того дня, коли велів за двері випровадити її брата. Якийсь час Ернест говорив йому, що вона нездорова, потім, що кудись виїхала на пару днів з тіткою; от знову була сльота, і вона не виходила. На нещастя, і його брата вже від трьох тижнів не було у Львові: в сам день голосного процесу він виїхав, зоставивши Начкові лиш коротку картонку, що від'їжджає на пару днів у важливій справі і що незабаром напише йому більше. Дивно, — три тижні минуло, Владко не вертався і нічого не писав. Начко не знав навіть, де він; канцелярія адвоката мала від нього відомість із Устєрік, але ще перед двадцятьма днями. Отже, Начко був сам із своїми почуваннями й думками, із своїм болем і приниженням. Цілими годинами просиджував не раз біля вікна свого помешкання, вдивляючися в протилежний сліпий мур. Остогидла йому праця, остогидло друковане слово. Думки не плили ясно та зв'язно, як давніше, але рвались і бились на місці, мов чорні птахи в часі бурі. Він почував себе зламаним, і тільки хвилинами проблискувала давня енергія. Про Регіну рідко думав; часами навіть йому здавалось, що весь блиск її краси, всі добрі прикмети її характеру опадають з її постаті, мов листки з зів'ялої троянди, залишаючи тільки колючки й терня.
Лиш один Ернест не покидав його; він був пильним господарем в їх спільнім помешканні. Начко піддававсь йому тепер, мов дитина, пив із ним вечорами, не раз до пізньої ночі, слухав його просторікування і старався забути про ті молі, що гризли його. Трунок, якого перед тим не вживав і який під натиском Ернеста приймав спочатку з огидою, став тепер для нього необхідним засобом заспокоєння, ліком проти безсонності вночі й для піднесення життєвої енергії. А Ернест із щирістю й старанністю, гідними кращої справи, провадив, майже тягнув його за руку по цім похилім шляху…
Такі то думки займали Начка, коли він сидів при своїм редакційнім столі, склонивши голову в долоні, по перечитанні листа приятеля з провінції. Відписувати йому не було потреби: завтра або позавтрьому сам він тут буде, але що ж йому Начко
