в голові Начка, коли виймав лист із заяложеного конверта. Лист був короткий.
«Любий брате! — писав йому Владко. — З тобою першим і єдиним ділюся своїм щастям. Саме сьогодні в цім далекім гірськім глухім місці став я на шлюбнім килимі і присягнув досмертну любов і вірність жінці, яку над життя кохаю і яка також гідна любові й пошани, панні Регіні Киселевській. Знаючи тебе як доброго й щирого брата, думаю, що не відмовиш мені свого братерського поздоровлення, а моїй улюбленій жінці пошани й братерської любові. Пробудемо тут іще з тиждень у недалекім селі Ступосян, а потім повернемось до Львова, в твої обійми. Тоді довідаєшся також, що нас обоє так раптом і несподівано зблизило і запровадило до Лютовиськ.
P. S. Перед моїм від'їздом чув я якісь поголоски, що з твоїм «Gońc-ом» щось недобре йде. Я шукав тебе, але не міг ніде найти, тому й не знаю досі, що там з тобою діється. Тут ніяких газет не читаю, — занадто я щасливий. Може, це й гріх, але сподіваюсь, що мені Пан Біг відпустить. Отже, напиши мені, що там у тебе чувати. Моя Регіна велить привітати тебе сердечно. Стискаю й цілую тебе з усього серця. Твій брат Владко».
— Боже! — скрикнув Начко по перечитанні листа і упав зомлілий на софу.
Коли його привели до пам'яті, він був блідий, мов труп. Хитавсь на ногах, на запитання відповідав механічно «так» або «ні», не розумів поставленого питання. Був мов той голуб, якому вирізано половину мізку: він живе ще, але має всі головні нерви спаралізовані. Увесь редакційний персонал стояв навколо нього в переляку й здивуванні, але він по довгій надумі махнув рукою, просячи їх, щоб ішли до роботи. Потім знов, посидівши нерухомо з чверть години, взяв перо і написав на чвертці паперу адрес Владка, а під ним слова: «Приїжджай якнайшвидше, я вельми хорий». Задзвонив і дав одному з членів редакції цю чвертку, просячи його, щоб заніс її на телеграф. І знову впав в остовпіння, в якім ні про що не думав, нічого не чув. Якась величезна, чорна тиша залягла всередині у нього; сидячи так нерухомо, відчував, що звільна, легко поринає кудись у нескінченну, темну й тиху глибінь, з якої немає вже виходу, ні повороту. Болі, побоювання, тривоги, надії й розчарування, що перед годиною ще шарпали його нутро, тепер мигали тільки, мов відблиски якихсь далеких кривавих
