його зручніше і витягнув на берег. Утішена Регіна з радості кинулась Владкові на шию.
— Ти сміливий, Владку, ти сміливий! Варто тебе поцілувати за те, що ти цього патріарха видобув. Але ж це велет! — крикнула вона, беручи обіруч могутню рибу і не можучи її обняти своїми дрібними ручками. — Держи, Владзю, держи, бо скочить знов до води!
Владко одним ударом тичкою по голові поклав край киданням і стражданням бідного патріарха, тлінні останки якого положено на мураві обік тлінних останків його меншого товариша і накрито листям підбілу. Вони сіли знов на своїм місці, та більше кленів уже не появлялось. Чи віднесла їх хвиля, чи позапихалися кудись у печери аж до витверезіння, чи й, може, не з'їли хліба, отруєного спиртом, — досить, що більше п'яних не було. Однак, Регіна не хотіла рушати з місця.
— Ах, дивися, Владку, — скликнула вона, звертаючи очі вгору, — як чудово виглядають ці ліси, ці сніжні полонини, озолочені заходячим сонцем! Як чудово в'ється ця річка! І як я щаслива з тобою, Владочку!
— Регіно, моє життя!
І душі обох злились в одному огнистому поцілунку.
— Знаєш, Владочку, — мовила Регіна, схиляючи голову, — бувають такі хвилини, що сама не можу повірити в своє щастя або навіть починаю лякатись його, як той приятель Полікрата. Ні, думаю собі, цього не може бути, щоб по таких тяжких роках могло нараз наступити таке чисте й тривале щастя. І в таких хвилинах стараюсь сама собі видумати якісь клопоти, якісь гризоти, вкидаю добровільно зеренце гірчиці до цього пугара солодощів, щоб переблагати зависну долю. Бачиш, — додала вона, всміхаючись і підводячи на нього очі, — стаю забобонною з надміру щастя.
Сонце хилилось уже на захід і кривавим блиском обливало сніжні полонини. В їх рожевім відблиску зарум'янилися кришталеві нурти Сяна. В тім рожевім блиску чудово виглядало осяяне щастям обличчя Регіни. Владко дививсь на неї з захопленням. Ніколи ще не видавалась йому такою гарною, такою принадною, як у тій хвилині. Ніколи він не почував себе таким безмежно щасливим.
— Моя Регіно, — шептав Владко, тулячи її обличчя до свого чола, — вір у щастя і не бійся долі. Що це доля? Наша
