Шинківня простора, а сіни ще ширші, лише по кутах затіснені троха великими бочками горілки. І скрізь повно людей, скрізь тиск і товкітня, ще й надворі, довкола коршми, попід вікнами, на колодках та дерев'яних обрізках стоять люди, старі й молоді, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, тиснуться, пищать, зазирають досередини, не дбають про те, що холодний стоковий вітер аж землю рве з-під ніг і щохвиля то у того, то в сеї, що стоять іскраю, закидає кожухи та спідниці на голову, здирає шапки та хустки, мов собака, торгає запаски та рукави. Заціплюють зуби з холоду, отуляються чим хто може, втискаються в стиск і простягають шиї, вирячують очі і насторожують вуха, щоб хоч що трохи почути з того, що говориться в коршмі, в широкій шинківні. Бо ж не для пиятики вони зібралися тут сьогодні. Певно, бородатий Юдка рад їх зборові; сам він і його сини Сруль та Абрумко знай ляскають патинками, мов слижі в хворості звиваються, прошмигаючи поміж людей, та набирають нові і чимраз нові лівари та конви горілки, щоб заспокоїти прагнущих та розпалених грушатичан. Але грушатичани ледво зиркають на жидів, не звертають на них уваги, хіба декотрий, потручений жидом, обернеться, плюне та кликне:
— Тьфу, щезай, бідо!
А всіх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуться розмови, виголошувані майже криком, підіймаються кулаки та ригаються лайки й прокляття.
— Цитьте! Цитьте! Війт говорить!
— Що він має говорити? Панський підлизень!
— Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати! Він нас дурить!
— Цитьте бо! Не можна без того. Най скаже, що має сказати.
На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий, червонолиций чоловік, увесь уже спотілий, розгарячений, і кричить:
— Ідете завтра на панський лан?
— Ні, ні, не йдемо! Най він западеться! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! — заревли нараз усі голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забриніли, і ціла коршма немов затряслася. А деякі голоси ззаду додавали:
